Щороку в музеї проходить багато екскурсій:
«Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття»,
«Афганістан болить в душі моїй»,
«Ти чорний біль, Чорнобиль»,
«Мрії зламане крило…»,
«Україна – соборна держава»,
«Час і досі не загоїв рани…»,
«Героїв Небесної Сотні».
Разом з тим, керівник музею організовує тимчасові виставки в залежності від тематики заходу:
«День Соборності України»,
«Голокост: невідомі віхи історії»,
«Крути: історія української нескореності»,
«Небесна сотня. Герої не вмирають»,
«Ніколи знову?»,
«Конституція - фундамент нашого суверенітету», та інші.
Протягом 2022 року було проведено 7 екскурсій та 9 тимчасових тематичних виставок.
Екскурсія №7
Мрії зламане крило...
- В рідний дім, в Україну квітучу,
Найрідніше якої нема,
Із сходу ворог прийшов, як звір лютий,
Щоб зламати мирне життя.
Підіймемось на захист держави
І відступлять недруги злі.
Принесуть перемогу і славу
України доньки й сини.
2. Війна – це завжди руїни, розпач, плач матерів, каліцтво, кров, поламані долі. Та ще, коли ця війна неоголошена. Так сталося з нашою державою, з Україною. Південний схід, як ласий шматок, хочуть «відірвати» ті, у кого нема в душі нічого святого, хто прагне стати володарем як не вього світу, то хоча б якоїсь частини; вони навіть байдужі до свого народу.
На захист своєї землі стали пліч-о-пліч Київ і Львів, Тернопіль і Чернігів, Рівне і Харків...
Незламний дух захисників Вітчизни вражаючий. Вірні своїй присязі, незламні й мужні, вони захищають міста й села Донбасу й Луганщини, мости й залізниці.
В це кроваве місиво й потрапили випускники нашої школи Ус Артем, Онопрієнко Олександр, та жителі нашого села Вапняр Олександр і Сергій Бовсуновський.
3. Артем народився 30 серпня 1994 року. Навчався в рідній школі. Служив строкову службу в Києві і мав уже повернутися додому, та доля розпорядилася інакше.
В дитинстві юнак мріяв бути військовим, тому Артем виявив бажання добровільно поїхати на кривавий Схід. Не доїхав, не встиг, бо їх зрадили. Зрадили жорстоко, холоднокровно... на колону машин, де був юнак, посипалися осколки від розірваних мін. Декілька з них впилися в тіло, і зупинили серце назавжди. Це було 29 серпня 2014 року.
Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Присвячено Артему Усу
Сьогодні снилось матері вві сні,
Що син її насправді не загинув
Він посміхався їй у всіх своїй красі,
Вона йому сказала: «Мій єдиний».
І не було ніякої війни,
І не стріляли «гради» в небо синє,
І не було розрухи і руїн
В утомленій, згорьованій країні
І ніжно обнімала, як завжди,
І, як в дитинстві, до грудей притисла,
Вона сказала: «Сину, ти живий,
Я довго-довго так тебе чекала,
Шепотіла за тебе молитви,
І не спала за тебе вночі.
Ти для мене підріс непомітно,
Синку, хлопчику мій дорогий.
Я тобі цілувала долоні,
Як в колисці маленький лежав,
Я бажала щасливої долі,
І щоб мужнім ти воїном став».
І він до неї руки простягнув,
І усмішка його її зігріла,
Не плач, рідненька, я з тобою, тут!» -
І враз став ангелом небесним білим-білим.
Надія Харченко
Небо, не плач, не журися, калино.
Відлітайте у вирій молоді журавлі,
Без вагань я собою захистив Україну,
Щоб ніколи вже більше не плакали діти малі.
4. Онопрієнко Олександр народився 9 квітня 1988 року у м. Києві.
З 2000 року проживав у нашому селі, навчався в нашій школі.
Після закінчення школи працював на меблевій фабриці у м. Києві. Любив точні науки і мав математичні здібності. Закінчивши дев’ятий клас, дуже поспішав іти працювати, щоб допомогти мамі, сестрі та бабусі.
Оскільки він був єдиним чоловіком у сім’ї, то відчував свою відповідальність за них. Про свої мрії, бажання та думки майже нікому не говорив. Основним пріоритетом для Саші була родина. Головне, щоб рідні й близькі були поруч, - говорив він, і завжди вирішував їхні проблеми, як і годиться справжньому чоловіку.
28 квітня 2014 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Рядовий. Стрілець.
Загинув від вогневого поранення в шию під час слідування за маршрутом
Дебальцеве – Луганськ 0 15.00 30 січня 2015 року.
Указом Президента України № 103/2016 від 21 березня 2016р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Болить душа і сльози не поможуть
Тебе вернути ми не в силах.
Чому забрав ти його, Боже,
Чому не спас на своїх крилах?
Вiн був найкращий, найщирiший.
Ця посмiшка, цi руки, плечi
I точно з нас найсмiливiший
Чому нема вiд смертi втечi?
Чому ти, Боже, Сашку в нас забрав?
Вiн мав вернутись, ми чекали.
Вiн мрiяв, щиро обiцяв
Та небеса його забрали.
Цей бiль. Ця втрата. Не посилi
Чому не можна повернути час?
Якби ми знали, не пустили.
Вiн наш герой. Вiддавсь за нас.
У пам’ятi - лише найкраще,
А сльози котяться самi.
Ти - сонечко найкраще наше
Ми - друзi, рiднi всi твої.
Облакевич Яна
5. Бовсуновський Сергій народився 28 жовтня 1983 року в селі Бовсуни, Лугинського району, Житомирської області. Навчався в Києві. Служив у рядах Збройних Сил України. Повернувшись додому, працював, жив у Марківцях мріяв мати велику сім’ю, виростити доньку.
У боях під містом з красивою назвою «Щастя», що на Луганщині, обірвалося молоде життя. Захищаючи друзів, мужній солдат загинув
3 липня 2014 року, щоб тепле сонце завжди світило на мирному небі, щоб діти ніколи не чули вибухів гармат і не бачили осколків мін.
Поховали Сергія у с. Бовсуни, Лугинський район, Житомирська область.
Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Щоб єдиною, вільною, сильною
Моя Україна була.
Затулив свої серцем Вітчизну
Від образи, зневаги і зла.
6. Вапняр Олександр
Мамо, пробач за мою стрімку вдачу.
Вибач, рідненька, я вже не прийду.
Мені не болить, я від болю не плачу,
Я зараз душею до Бога іду.
Олександр народився 8 грудня 1977 року, у місті Гнівань Тиврівського району Вінницької області. По закінченню школи вступив до Вінницького транспортного технікуму, а потім став студентом Київського транспортного університету. Згодом, переїхав до села Марківці. Працював провідним інженером у «Київавтодорі».
Призваний за мобілізацією 29 січня 2015 року.
17 вересня 2015 року загинув під час розмінування лісосмуги на околиці села Старогнатівка Волноваського району Донецької області, в результаті підриву на міні. Поховали Олександра на центральному кладовищі у м. Гнівань. Одну з вулиць міста було перейменовано на вулицю «Героя АТО ім. О. Вапняра».
Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
А я живу на Україні, це моя рідная земля.
Там небо чисте і блакитне, там змалечку знаходжусь я.
Тут люди, добрі й не байдужі, і золота у нас земля.
Але одне в країні лихо-це клята Путінська війна.
Він Крим наш хоче приєднати, Донбас у нас силоміць взяти
І до Росії все віддати.
Але не зможе він цього утнути, допоки ми одна сім'я.
Допоки гинуть наші люди за нашу віру і життя,
За нашу неньку Україну
За наш старий козацький дух,
За мирне небо над землею за волю ми продовжим рух.
7. Кожного року будуть летіти у вирій журавлі. Будуть весни, буде літо, осінь, зимова заметіль ляже на втомлену землю, а ви, завжди будете юними. Ви вже ніколи не віжкриєте двері свого дому, не переступите поріг, не привітаєтесь, усміхнувшись. Ваших кроків не почуємо вже ніколи...
8.
Як хочеться, щоб тихо ніч пройшла!
Як хочеться, щоб світлий день настав!
Щоб Україна в мирі зажила!
І щоб ніхто нікого не вбивав!
Служи Україні, віддай їй всі сили,
Щоб ми, як єдина родина були,
Щоб наше найкраще село і країна
Жили, і цвіли, і росли!